Учні нашої школи прийняли участь у обласному конкурсі «Діти Другої світової війни очима сучасних дітей».Найкращі роботи представили Федорович Настя та Зацерковна Вікторія,  учениці 10 класу.

Війна і людські долі

Щаслива я, що народилася і виросла у вільній, незалежній Україні. Наді мною чисте,  безхмарне небо. Поруч зі мною –  мої рідні, друзі, учителі. Про війну я чула хіба що з екрану телевізора та з уст старенького ветерана, якого  запрошували до нас у школу в переддень Великої Перемоги. Та, на жаль, відійшов у вічність сивочолий дідусь. Звичайно, сьогодні мало залишилось тих, хто пройшов дорогами війни, хто кував нашу перемогу. Та ще живуть поруч з нами ті, чиє дитинство було обпалене війною. Їх називають дітьми війни. Сьогодні вони – останні свідки тих трагічних днів. Останні свідки Великої Вітчизняної війни. За ними більше нікого! Зараз це вже літні люди. Але своє воєнне дитинство вони не забудуть ніколи.  Саме про таких людей і хочу розповісти. 

Живу я у мальовничому подільському селі Гуменці разом із мамою, татом, сестричкою і прабабусею Марією.  Чи не щодня до нас заходить  старенька сусідка – теж Марія. Сядуть обидві  Мані (так ласкаво називають їх у нашому селі)  на лавочку та й згадують, як були молодими. А ми, малі, слухаємо та й на вус мотаємо. 

Моя прабабуся,  Калинюк Марія Василівна,  народилася 25 червня 1937 році  в селі Вербка, що поблизу Кам'янця-Подільського. Навчалася в Гуменецькій школі, закінчила 7 класів. Після закінчення школи працювала в колгоспі імені Котовського в селі Гуменці в польовій бригаді. З 1957 року працювала 32 роки на посаді кухаря в Гуменецькому дитячому садку.

   У 1952 році вийшла заміж за Данчука Івана Сергійовича, разом  виховали двох дітей: Володимира та Ларису. Данчук Володимир Іванович закінчив Кам’янець-Подільське інженерно-військове училище, а  Лариса Іванівна –  Кам’янець-Подільське медичне училище. Моя прабабуся має трьох онуків (Ольгу – це моя мама, Оксану, Тетяну) та п’ятеро правнуків (Вікторію, Юлію, Олександра, Володимира, Олесю).   

Про війну вона пам’ятає зовсім мало. Єдиний епізод, який на все життя врізався у пам'ять,  –  це коли у село ввійшли німці.   Вони ходили по хатах, забирали у людей продукти. Не минули і їхньої родини.  Мама (моя прапрабабуся)  посадила маленьку Марійку на піч, де у решеті були накриті яйця. Німець підійшов до печі, почав щось говорити, Маня запам’ятала лише: «Кіндер, кіндер», а потім зняв дівчинку звідти на землю і забрав решето з яйцями.

А ось сусідка – баба Маня (Орендович Марія Савеліївна, 1930 року народження) –  пам’ятає про війну більше. Отож і поділилася вона з нами своїми спогадами.

        «Ми з сім’єю (мама, тато, сестра та троє братів) проживали на хуторі Вільному. Село було у ті часи маленьке з низькими дахами, покритими землею (землянки). В період окупації мені було 11 років. Вся сім’я працювала в колгоспі.  Мені дуже запам’ятався в’їзд німців у село. Дорослі поховались, виглядаючи із-за хат, а ми, діти, відкривши роти, дивились… Тоді ще не розуміли, що це означало жити під окупацією. Німці зразу ж розсипались по селу, збираючи яйця, курей, свиней, худобу – усе, що потрапляло під руки, не дивлячись на те, що у кожній хаті було по шестеро – восьмеро дітей. Окупанти увірвалися і до нашої оселі. Мама сховала яйця у решето і посадила на нього найменшого брата Миколку. Німці забрали все з хати, не полінувалися заглянути і на піч. Вони виштовхали  брата з решета і забрали останню їжу.

Нам вдалося сховати корову в хліві. Ми обклали її сіном, різним реманентом. Там потайки мама доїла корову, і ми мали що їсти.

Одного разу через наше село гнали євреїв, щоб розстріляти. Одному хлопчику вдалося втекти. Моя бабуся його побачила і сховала до корови у хлів. Так він і жив у хліві, а ми його годували. Одного вечора він вирішив йти шукати своїх рідних. Через багато років, коли вже не було в живих моєї мами, він знайшов нас і дякував за те, що ми йому врятували життя.

      Згодом німці спалили  нашу хату та хату нашої бабки. Нам не було де жити, і ми переїхали в село Гуменці, де проживаю й до сьогодні.  Ми навіть не мали в що одягнутися. 

Пам’ятаю ще один випадок. Навпроти нас жила моя бабуся. Ми всією сім’єю пішли в гості. Тут мені почулося, як кричить свиня. Я сказала  про це своєму дідові, а він, прислухуючись до чогось, крикнув: "Діти, ховайтеся: бомба летить!” І тут ми усі почули неймовірний свист, шум. Бомба впала на городі,   утворивши велику яму, що туди могла сховатися уся хата.                                  

       Страшна була  війна, велике горе, про яке тяжко згадувати, заглянуло у кожну оселю. Ми з друзями ходили на поле, де проходили фронтові дії. Збирали рушниці, що залишилися від боїв, патрони, кулемети, гранати, а потім передавали усе це партизанам. Звичайно, ми серйозно ризикували. Також пам’ятаю, як ходила на похорон до партизанів, усе село ходило. Чоловіки викопали велику яму, на землю постелили солому. Збили великий ящик, туди поклали тіла. Зверху накрили дошками, щоб земля  не насипалася на лице. Згодом, коли закінчилася війна, було здійснено перепоховання тіл у братській могилі.

 … Щасливі ви, діти, що не бачили війни»,  –  так закінчує свою розповідь  бабуся Маня.

            Слухаючи стареньких, думаєш: скільки горя вони зазнали, але не зміліла у їхніх душах доброта, милосердя, любов. І цю любов до людей передають вони і нам, своїм онукам і правнукам. Немає жодного дня, щоб дві Мані не привітали одна одну добрим словом, не зайшли до хати з гостинцями чи з мудрими настановами. І так хочеться, щоб дав їм Бог здоров'я, сили прожити ще довгі роки, бо не уявляю собі життя без мудрої поради прабабусі. А ще хочеться, щоб ніколи не було війни, щоб у всьому світі завжди панували мир і злагода. 

        (Див. фото:  Орендович Марія Савеліївна зі своїми братами і сестрою, дві Мані-сусідки – Данчук ( Калинюк) Марія Василівна і Орендович Марія Савеліївна, у дружньому колі сім ї)

Дитинство, обпалене війною

Війна … війна…  Холодним,  а то  й смертельним крилом зачепила вона чи не кожну сім'ю: у кого відібрала батька чи чоловіка,  у кого – брата чи коханого, у кого – матір чи сестру, чи хорошого знайомого, родича. Нікого не проминула. І щасливий той, хто побачив сонце того пам'ятного травневого дня 1945 року. А скількох людей лишила проклята війна рідної домівки, рідної землі! Скільки людей ще й  до сьогодні не можуть знайти, де поховані їхні родичі, не можуть запалити свічку  чи покласти квіти на їхній могилі.

Скільки людей – стільки й різних доль, одна на одну не схожі. І все ж таки є те, що їх об'єднує,  – це  дитинство, обпалене війною.

Про долю однієї такої людини я хочу розповісти.

Коли почалася Велика Вітчизняна, її ще не було на світі. Та чорний хижий ворон увірвався і у їхню багатодітну родину, що мешкала у Москві. У сім'ї Дьоміних Спиридона та Олександри на початок війни було 10 дітей. Коли у 1942 році німці підступали до столиці тодішнього СРСР, а сирени по кілька разів на день сповіщали про наближення ворожих літаків, москвичі бігли до сховищ, щоб пересидіти небезпеку. За десять днів мама (Дьоміна Олександра) отримала вісім похоронок з фронту: війна забрала  сімох  дітей і чоловіка. Дві доньки, які перед війною вступили до медичної школи, працювали в медсанбаті. Під час чергового нальоту ворожих бомбардувальників  їхній госпіталь був стертий з лиця землі разом із пораненими та медичним персоналом. Ніхто й до сьогодні не знає, де розкидані їхні кісточки.

Маму  з малолітнім сином було евакуйовано до Казахстану, у місто Чимкент. По дорозі з Москви до Чимкента і народилася дівчинка, яку назвали Тамарою. Це було 29 вересня 1942 року.

У Казахстані родина прожила до 1949 року. А потім їх перевезли до України, у село Смотричівка, що на Хмельниччині. Так українська земля стала для них рідною. З Чимкента мама переслала на Україну контейнер із особистими речами, одягом, взуттям. Але так і не отримали його. Тому жінка і  двоє малолітніх  дітей залишились лише в тому, у чому й приїхали.

Пані Тамара згадує, як важко було у ті післявоєнні роки. Скитались вони по квартирах, часто було голодно і холодно. Після жнив на полях залишалось багато колосків. Але і їх заборонено було збирати. Тому мама будила дітей о четвертій годині ранку,  і вони втрьох ішли на колгоспні поля збирати колоски,  а пізньої осені – примерзлу картоплю чи буряк. Так і перебивалися. У Смотричівці мама тайно охрестила своїх дітей, і куми стали допомагати потрохи сім'і. 

У 1950 році мама стала отримувати пенсію і почала складати гроші, щоб купити яку-небудь хатину. Допомогли і куми, і односельчани, позичивши гроші на купівлю хати. Мама купила стареньку хатину у селі Лісогірка, біля хатини був невеликий город. Хресні батьки допомогли засадити город, а потім і зібрати невеликий урожай. Це було для родини найбільшим щастям, бо як-не-як можна було прожитии, адже земля завжди була годувальницею. А мама ще довгий час з кожної пенсії віддавала борги. Пізніше купила козу.  І так потрохи почало налагоджуватися життя.

У Лісогірці Тамара пішла до першого класу. Після закінчення семирічки продовжила  навчання у 8 класі у с. Велика Левада, що за 10 км від села. Кожного  дня ходили до школи пішки. І тільки взимку, коли на полях не було роботи, звільнявся дитячий садок, то жила у ньому з іншими школярами. А навесні знову ґрунтовими дорогами добиралася додому. Після закінчення десятирічки пішла працювати на будівництво цукрового заводу і ТЕЦ у м.Кам'янець-Подільський, щоб заробити два роки стажу для вступу до інституту. Тут паралельно з роботою навчалася на штукатура. Пізніше Тамару відрядили на курси на ТЕЦ у місто Новий Розділ, що на Львівщині. Тут здобула спеціальність оператора-лаборанта хімводоочистки. По закінченню будівництва ТЕЦ працювала оператором-лаборантом. У 1960 році заочно закінчила   Кам'янець-Подільський харчовий технікум. Вийшла заміж за Ірху Василя Миколайовича. Через рік у них народився син Олександр, а ще через десять років Бог послав і донечку Людмилу. Тоді  ж  сім''я отримала квартиру у селищі цементного заводу.

Тамара Спиридонівна працювала бухгалтером, старшим диспетчером в автотранспорті. Здавалось, що для щастя більшого й не треба. Діти підросли, жити стало набагато краще. Оженився син, подарував онучка Сашка. Але знову у сім'ю закралося горе. Син виїхав на заробітки до Росії, і по  сьогодні ніхто не знає, чи живий він, чи мертвий. А у 1989 році невблаганна смерть забрала спочатку молоду  невістку, а згодом і чоловіка. 

Тамара Спиридонівна, залишившись удовою, сама виховувала онука та допомагала дочці, у якої четверо дітей.  По сьогодні  вони живуть разом. Старший онук Олександр закінчив у Римі духовний університет. Не нарікає пані Тамара на долю, бо все, каже, у Божих руках.

Ось така людська доля. 

Я так хочу, щоб у світі панував мир, щоб ніколи матері не оплакували своїх загиблих синів, а діти не лишались сиротами. Хочу бачити усміхнені обличчя дітей і щасливі очі матерів. Люди, бережіть мир!

Федорович Анастасія,

 учениця 10 класу